Богдан Логвиненко про Південно-Східну Азію

Про подорожі автостопом, забальзамованих покійників та уявлення індонезійців про Україну

«До похорону забальзамоване тіло покійника цілий рік лежить у ліжку, і весь цей час туди носять їжу та напої. Цей рік використовують для підготовки до поховання, на яке збирається близько 50—60 родин. Цілий тиждень вони «святкують» похорон. Це справді більше нагадує веселу подію: всі сміються, гостей розважає тамада. Дні народження чи весілля святкують набагато скромніше, ніж похорон. Покійників ховають не в землі, а в печерах і скелях. Вірять, що через тіло померлого можна поговорити з душею в іншому світі. Тому покійника можуть підняти, одягнути, провести селом, щоб розповісти про сільські новини», — такий нетиповий для українців ритуал на власні очі бачив Богдан Логвиненко – журналіст, автор туристичних маршрутів, редактор, громадський діяч, блогер. Одну з унікальних традицій індонезійців він розповів в Ужгороді під час відкритої лекції. Подібні лекції хлопець проводить у багатьох українських містах, і завжди на них збирається чимало слухачів, адже досвід Богдана унікальний — у свої 26 років він побував у 38 країнах світу, зокрема, подорожував країнами басейну Чорного моря та Балканським півостровом.

 

Богдан є засновником агенції подорожей Prygody.com.ua, відомого проекту Сумно.ком та координатором культурної спільноти NaturalEast.net. Працює туристичним провідником, розробляє та знає безліч цікавих маршрутів. Під час перебування в Ужгороді Богдан знайшов трохи часу і для інтерв’ю. Тож про життя мандрівника, його пригоди, а також те, чому він любить приїжджати до Ужгорода — у розмові з Богданом Логвиненком.

За 20 євро два тижні подорожував Норвегією і повертався у Польщу

— З чого починалися твої мандрівки? Як вдалося за так мало років стільки об’їздити?

— Років насправді багато, але це такий кількісний показник, тому що лише в кілька країн вдалося глибоко зануритися. У деяких перебував лише три-чотири дні, тому хотілося в них побути довше, до прикладу, в Албанії чи Туреччині. Пам’ятаю, як у три роки впав з трапу літака. Мало ноги не поламав (Усміхається. — Авт.). З цього все й почалося. За кордон вперше поїхав у Болгарію за туристичною путівкою.

— Яка з твоїх подорожей була найбільш бюджетною?

— Найдешевша мандрівка була тоді, коли був за Полярним колом в Норвегії, найдорожчій країні світу, і банк заблокував кредитну картку. Залишилося 20 євро на два тижні. Ми витратили 15 на двох і ще 5 залишилося. Поверталися через Швецію, Фінляндію, Санкт-Петербург, Прибалтику, Калінінградську область назад у Польщу, бо я тоді там жив. Це була найдешевша подорож у найдорожчому регіоні. Взагалі Швеція, Норвегія, Фінляндія дуже дорогі. Там одна кава обходиться у 15 євро.

— А взагалі, куди їздити найдешевше?

— Поки що найдешевша Індонезія. Але це все відносно. Бо щось може бути дешевше у Таїланді, а щось — у Малайзії. Наприклад, дуже дешеві перельоти в Малайзії. Кілька разів я летів за 7 доларів рейсом «Куала-Лумпур—Сінгапур». Або з Індонезії до Малайзії за 13 доларів, а це відстань як з Києва до Лондона. Шрі-Ланка теж дешева. Я ще не був в Індії, там теж є місця, де нереально дешево. Хоча туристичні Шрі-Ланка, Індонезія недешеві, але я знаходжу бюджетні місця для відпочинку.

— Наскільки важливе знання мови?

— Дуже важливе. Потрібно знати її хоч би на базовому рівні, аби вміти сказати “Дякую”, “Будь ласка”, “Добрий вечір” тощо. Якщо це вивчити, то набагато простіше комунікувати, бо люди стають до тебе відкритішими. Наприклад, коли в Україну приїжджають іноземці, то якщо вони вміють сказати хоча би елементарне “Путін х@ло!”, то ставлення до них змінюється в кращий бік (Усміхається. — Авт.).

Найсмачніше з того, що я пробував — це змії і крокодили

— Які з національних особливостей дивували, зокрема в їжі, традиціях?

— Найбільш екзотична їжа — це кажани, собаки. Їх готували в Індонезії. Це величезна країна, за розмірами наче Європейський Союз. Там 400 мов, 17 тисяч островів і три часові пояси. В Індонезії є кілька регіонів, де живуть християни, і де все їдять. Найсмачніше з того, що я пробував — це змії і крокодили. Крокодиляче м’ясо дуже смачне. Люблю ще страви з жаб.

На Балі є кілька національних танців, в одному з яких танцівниці водять очима, наче гіпнотизують і дивляться тобі всередину. Ще в одному танці беруть участь практично тільки чоловіки. Танець називається “Кичак”. У ньому 30—50 чоловіків сидять колом і хитаються зі словами “кичак-кичак-кичак”. Вони насправді впадають у транс. Коли навколо багато туристів, то я не думаю, що їм вдається ввійти у транс. Але я був на одному «Кичаку», де було небагато туристів, то в танцівників дійсно западали очі.

— А групи мандрівників ти водиш у такі оригінальні місця?

— Ці люди подорожують самостійно, але через те, що в Індонезію самому потрапити досить складно, то я допомагаю їм подорожувати. Маршрут зазвичай доводиться сплановувати вже на місці, бо мандрівникам можуть порадити, що до певного місця можна доїхати за 5 годин, а насправді для цього маршруту потрібно 16 годин. До прикладу, про це варто знати на острові Ява, який за розмірами наче три Закарпатські області, і де живе 120 мільйонів людей.

Я, звісно, розвідую якісь нові місця і потім туди веду групи мандрівників. Але це не туристи, тому ми намагаємося оминати туристичні місця. Наприклад, заїжджаємо на Балі на три дні і я показую за цей час весь острів. Якщо говорити про туристичні атракції Балі, то там їх найбільше. Дуже часто в Індонезії потрібно їхати добу, щоб побачити національний парк чи пляж. А на Балі все дуже близько, тому туди їздять туристи.

У мене була така історія: я взяв водія, аби він відвіз нас до пляжу з того місця, де зараз живу (тоді був там всього двічі чи тричі). Їхати потрібно було 40 кілометрів, тому що в Індонезії є ризик цунамі, тож міста розташовані далеко від океану. Близько там будують тільки невеликі хатки, щоб швидко зібратися на випадок загрози. Ми їхали до одного місця, звідки могли би побачити океан — адже купатися в ньому неможливо, зате приємно і красиво дивитися. Водій, як і я, був у цьому місці лише раз і ми обоє пропустили поворот. Ми заїхали в якийсь ліс, вийшли з маршрутки, бо вже тупик був перед нами. І тут побачили паркинг. Я спитав у продавця квитків, що тут. Мені відповіли, що оглядовий майданчик. Ми піднялися нагору, а там вид — неймовірний — один із кращих видів на океан, який я коли-небудь бачив. Відтоді на це місце я веду всі групи мандрівників. А першого разу потрапив туди зовсім випадково.

Найкращі люди — індонезійці, дуже позитивні, без журби

— Де хотів би жити, де сьогодні живеш?

— Живу в Індонезії, це моє тимчасове перебування. Останні місяці живу в Львові, а потім місяць-два в Індонезії. Потім — не знаю.

— Як думки про Україну у тих місцях, куди ти їздиш?

— Коли російські терористи збили літак і було ще небагато інформації, у мене були ситуації, коли заходив у магазин, й індонезійці питали, звідки я (вони завжди у першу чергу питають про це). “А, Україна, літак! — казали, при цьому показуючи падіння літака. — А нащо ви його збили?”, — питають. “Та це не ми!”, — відповідаю. “Зрозуміло”, — сказали, хитаючи головами. Сьогодні починають співчувати, що в нас війна. Раніше при згадці про Україну одразу називали Андрія Шевченка.

— А взагалі, де кращі люди? Де найкомфортніше почуваєшся серед них?

— В Індонезії. Вони дуже позитивні, без журби. Дуже прості, й загалом у них філософія дуже проста. Їм для життя потрібно небагато. У них 35-градусна спека щодня, сезони не змінюються, поняття часу дуже розмите. Немає такого, що треба готуватися до зими, потім до весни, до літа тощо. Мені в дечому близькі такі погляди, бо я народився в Києві, де звикли з усього мати користь, на всьому заробляти гроші. Коли в людини запитуєш, як кудись дійти, то вона нічого не відповість тобі, бо знає, що з цього їй немає користі.

З росіянами у мене не дуже позитивні асоціації. Там теж траплялися хороші люди, але сьогодні спостерігаю, що відсоток дебілізму зростає завдяки пропаганді освіти, культури, абсолютно нелояльної до існування будь-кого іншого, крім “русского человека”. Тому й існує цей феномен «русо-туриста» в світі. Це не мої русофобські настрої, таке ставленні до росіян в усьому світі. Як на мене, найкращі — британці. Бо їхня мова домінує у світі, валюта одна з найстабільніших. Музика, театр, футбол — усе це розпочалося з Британії. Колись вони колонізували півсвіту і сьогодні колонізовані країни є найбільш розвинені — Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Індія, Австралія, Нова Зеландія.

— Як тобі в Ужгороді?

—

Я раніше займався організацією турів іноземних гуртів в Україні з агенцією NaturalEast.net. Привозили чехів, поляків, зокрема гурт “Zapaska”. В Ужгороді у нас проходили одні з найкрутіших концертів. Кращі, ніж у Харкові, Луганську, Слов’янську. Тут дуже достойна публіка, яка знається на музиці, і це досить унікально для України. У нас клубної культури поки що немає. Але в Ужгороді є “музична просвіта” — я так назвав би “Тису ФМ”. Це високоосвічені в музиці люди. В Україні два такі міста — Ужгороді і Кривий Ріг.

У Кривому Розі це “Шелтер-клуб”. Кілька років тому молоді хлопці викупили закинутий дитячий садок, створили на його базі невеликий клуб, студію звукозапису. Поруч побудували крите футбольне поле. Там є їдальня, кафе, дві театральні студії, тренажерний зал, тобто цілісний культурно-громадсько-спортивний центр. Це дуже добре для Кривого Рогу — депресивного міста, де з одного кінця в інший потрібно їхати три години. Тому концерти там розпочинаються о 5-й вечора, аби закінчитися о 7-й і люди могли доїхати додому. Мене завжди дивувало їхнє метро. Там є 7 чи 8 станцій, до яких під’їжджає маленький трамвайчик і зупиняється при цьому щоразу в іншому місці. І люди галопом біжать до нього, аби встигнути. Іноземці сміються до сліз з цієї картини.

 

Історичні будівлі треба звільнити від державних структур і виселити за місто

— Як мандрівник, що порадив би українським містам, зокрема Ужгороду, аби сюди хотіли приїжджати туристи?

— Якщо говорити про туризм, я не розумію, чому всі центральні будівлі зайняті державними структурами. Мені здається, що не до всіх чиновників звертаються щодня, тому їхні структури можна було би винести за межі міста. Збудувати на околиці будівлю, яка не буде архітектурною пам’яткою ХVII—XVIII ст., і посадити їх там, або ж одразу в тюрму. Старі приміщення потрібно віддати галереям, зробити там кінотеатри, кафе. Потрібно просто винести з центру ці управлінські структури. Наприклад, Куала-Лумпур уже не столиця Малайзії. Є окреме місто Путраджая, збудоване 15 років назад, і сьогодні в цьому місті є увесь державний апарат. Для чиновників і їхніх сімей збудували нові будинки, тобто там повністю нова інфраструктура. Якщо людині потрібно вирішити свої справи, вона їде в Путраджаю і все вирішує там.

В усіх українських міст одна проблема — відсутність ринку комерційної нерухомості. В Індонезії усе навколо — комерційна нерухомість. У нас, щоб відкрити якесь кафе, потрібно отримати купу дозволів, ліцензію тощо. І ціни на комерційну нерухомість високі, бо за «совка» її не було, під приватний бізнес важливі будівлі не віддавали.

— Кажуть, що з кожної мандрівки людина повертається зовсім іншою. Ти теж повертаєшся іншим?

— Не знаю… може трохи інший, в принципі той самий (Усміхається. — Авт.). Якщо заглиблюєшся у якісь соціуми, то постійно черпаєш щось від них. Але базові речі, звісно, залишаються. Як колись, 5 років тому, хотілося кудись рухатися, пізнавати світ, так і зараз. Не можу сказати, що я дуже багато всього побачив, мені все одно здається, що все ще не побачив більшість із того, що хотів би побачити.

— Не плануєш писати мемуари з подорожей? З українських видавців хтось пропонував тобі співпрацю?

— Пропонували, але поки що не знаю… У мене є написана одна річ, просто я ще ні з ким не домовився. Це одна історія про подорож Європою і інша — про подорож з Європи. Потім буде про Індонезію.

— Як ти вважаєш, у чому суть твоїх лекцій?

— Я сподіваюся, що лекції розширюють кругозір людей, які приходять на них. Можливо, це допоможе їм подорожувати. Я намагаюся давати поради на різні випадки подорожей. На прикладі Індонезії певним чином зацікавлюю, але поради варто застосовувати в різних країнах — про те, що потрібно вчити базову мову, за кілька днів реально вивчити 30—40 слів і просто отримувати усмішки, знижки і любов від місцевих мешканців.

— У журналістику не хочеш повертатися?

— Та я іноді пишу, нікуди з неї не йшов. Коли мені є що сказати, то пишу якісь колонки. Якби в Україні було видання про подорожі, яке підходило би мені за форматом, то я, напевно, вже працював би там. Подорожував би і писав.

— Які поради даєш мандрівникам? Процитуй щось і для наших читачів

— 1. Треба брати з собою лише речі першої необхідності. Все решту можна знайти будь-де і будь-як.

2. Треба максимально заглиблюватися в місцевий соціум. Шукати друзів серед місцевих, а не туристів. Бо через місцевих можна набагато більше дізнатися про країну.

3. Навіть якщо є гроші, я часто подорожую автостопом, зупиняюся у випадкових людей і все це приносить нові контакти, і просто неймовірні зустрічі. Скажімо, автостопом познайомився зі своїм хорошим другом, колишнім кандидатом у Президенти Білорусії. Він мене підібрав на дорозі. Хлопець знає 6 чи 7 мов, зокрема ідеально вивчив українську. Я не знав, хто він. Потім через кілька днів він провів мені екскурсію Мінськом. Через два роки йому довелося виїхати з Білорусії і сьогодні він живе в Чехії як політичний біженець, за те, що був кандидатом у президенти. Взагалі, історія його життя дуже цікава.

 Польщі їхав у машині з оперним співаком. У нього в приймачі грала опера і для мене це було дуже дивно. Одразу й не спитаєш, чим людина займається, а потім розговорилися і з’ясувалося, що він досить відомий оперний співак.

Теж у Польщі була неймовірна зустріч із польським письменником Анжеєм Стасюком. У нього три книги перекладені українською, одна спільна з Юрієм Андруховичем. Він зупинив машину і сказав, що я нагадую йому друга Тараса Прохаська. А питаю: «Звідки ти знаєш Тараса Прохаська?» — «Та це мій друг з України». Вийшло так, що він їхав із дому до Варшави на запис альбому з одним джазовим музикантом, якого я знаю. Він зупинився тому, що я нагадав йому його друга, який теж є моїм другом. Світ тісний насправді. Коли виходиш на вулицю, відкритий до зустрічей, то стаються дуже неймовірні зустрічі.

Наталія Каралкіна

Фото з офіційної сторінки Богдана у соцмережі Facebook